ПЕРЕСЕЛЕНКА З КИЄВА ПРО СВОЮ ІСТОРІЮ ВІЙНИ


Своє довоєнне життя киянка Надія Юсипенко тепер згадує з приємністю і усмішкою, хоча до 24 лютого  вона мріяла відпочити від постійної метушні і буденних проблем. Маленька дворічна донька, син з розладом спектру аутизму, який потребує і додаткового догляду і додаткових занять, щоб максимально соціалізувати і підготовити його до звичайного життя, увага чоловіку, а ще готування їжі, прибирання і звісно, своя робота. Надя згадує, що кожного дня віддавала себе без залишку своїй родині, втомлювалася, але з ранку просиналася і діяла по наперед вже виробленому плану. Але 24 лютого її плани були порушені назавжди.  
«Я прокинулася ще за темно, моя подруга мені наполегливо телефонувала. Спочатку я відбила її виклик, але коли вона набрала повторно, я зрозуміла, що щось сталося у неї. Але навіть не уявляла, що дійсно страшне трапилося і в неї, і в мене і в усіх нас… »

Вибухи, сирени і панічний страх всередині – що робити далі, Надія згадує, що перші дні війни були нестерпними.

«Я пам’ятаю як ми вперше з дітьми пішли в підвал. Донька вже спала. Син теж вже був в піжамі і от-от мав лягати. І тут сирени. Ми з чоловіком вхопили дітей, взяли ковдри і побігли до підвалу нашого будинка. Поки бігли сходами, донька прокинулася і почала плакати, бо не розуміла що відбувається. Діти лякалися і вибухів, і самого приміщення, куди ми їх серед ночі привели. Доньку я довго не могла заспокоїти, вона плакала і плакала. Син перелякано мовчав і просто дивився на нас своїми блакитними очима.  Його очі в той момент я ніколи не забуду»

В той час у київському підвалі вже було багато людей. Але один чоловік особливо вразив Надію. Згадує, що сусід в поважному віці все до дрібниць пояснював переляканим людям, як слід себе поводити у бомбосховищі, які продукти треба купити, якщо буде довга окупація, де можна буде брати воду, якщо центральне водопостачання буде зруйноване, він чекав снігу, щоб його топити. Але наступні слова чоловіка вивели Надю з рівноваги:

«Він подивився на мене, на моїх дітей, і сказав, щоб я написала на папірці їхні прізвища, своє прізвище, адресу і мобільний телефон. І щоб поклала ці папірці їм до кишень… я почула це і просто почала плакати. Ніби на мої плечі впав весь той жах, який був в той час у повітрі. Ніби все горе, яке прийшло в нашу країну я відчула на собі».

Після того майже кожного дня родина спускалася в підвал, коли чули сирени. Кожного дня діти питали коли все це скінчиться і коли вони зможуть погратися на улюбленому майданчику на вулиці. Але пробувши в воєнному Києві тиждень, згадує, що вже зрозуміла, що дітей треба евакуйовувати зі столиці. Але куди? Їхати було нікуди – ні знайомих, ні родичів. Невідомість найбільше лякало родину. Треба було приймати рішення, а це було зробити найважче, згадує жінка.

«Назар, мій син, на особливій дієті. Через його особливості розвитку йому неможна продукти з лактозою і глютеном. Коли я виходила в магазин, то бачила як ті продукти, які він вживає, просто зникають з полиць. Завозити не було звідки, місто було оточено майже з усіх боків.  «Чим» ми будемо годувати дітей?», кричала я в розпачі чоловіку. Він мене завжди заспокоював в той час, але теж не міг вплинути на ситуацію»

Це мабуть і стало останньою краплею в рішенні щодо евакуації, чоловік Надю підтримав, але чітко наголосив, що він залишиться в Києві. Тому жінка попросила маму поїхати з ними.

«Дорога була тяжкою, в евакуаційному потязі нас в плацкартному купе їхало 15 людей. Хтось вмостився на третіх полках для багажу, хтось вдвох лежав на другому поверсі, знизу сиділи ми і багато ще людей – з дітьми на руках і з маленькими валізами, куди поспіхом зібрали найнеобхідніше. Покидати рідку домівку було надзвичайно важко».  

Дісталися вчотирьох до Ужгорода. На місцевому вокзалі їх направили до Перечина, де зустріли волонтери і запропонували житло. Тепер Надя із дітьми і мамою мешкають в дитячому садочку «Веселка».

«Тепер наш ранок починається з того, що ми телефонуємо в Києв, до тата. Діти не можуть відірватися від телефона, дуже сумують і за чоловіком і за своєю рідною домівкою»

Але в Перечині кияни знайшли затишну домівку і підтримку в обличчі і персонала садочка.  

“Я досі не можу повірити, що може бути така людяність до нас. Ми дуже вдячні вам, перечинці. Це неймовірно і це надихає. Коли ми разом, ми обов’язково переможемо”.