Сьогодні свій славний ювілей святкує неймовірна людина – Йосип Федорович Штелиха. Справжній Герой. Захисник. Людина з великим серцем і незламною вірою. Народжений у простій багатодітній карпатській родині села Сімер, він пройшов крізь вогонь війни, витримав біль втрат і поранень, зберіг душу світлою і серце добрим.
Його життєвий шлях – це жива історія, сповнена праці, мужності, любові до рідної землі. А ще – віри в людей і у Бога. Навіть у найтемніші дні він ніс у собі світло. Його пам’ять – це наша пам’ять. Його сила – наш приклад. Його доброта – наш оберіг.
Сьогодні ми щиро вітаємо Вас, Йосипе Федоровичу!
Зичимо міцного здоров’я, спокою, тепла і любові близьких!
Ви — наша гордість. Ви — наша жива легенда!
З Ювілеєм Вас!
Пам’ять заради майбутнього.
Серед величних карпатських краєвидів розкинулося мальовниче село Сімер. Воно є окрасою гір, де і люди особливі. Старше покоління, яке проживає тут, дуже цінує людську працю і волю до життя. Саме в цьому селі народився Йосип Федорович Штелиха.
Народився він 15 квітня 1925 року у багатодітній сім’ї де крім нього ще зростали чотири брати і три сестри.
Нелегким колись було життя селян. Щоб прогодувати свою велику родину працювали не покладаючи рук ( як колись у нас говорили «путником»), ремонтуючи розбиті дороги, а мама вдома доглядала своїх маленьких дітей та з ранку до пізньої ночі трудилася у полі.
Та незважаючи на важкий труд та матеріальну скруту, душевної теплоти у сім’ї діставалось щедро кожному. Бо найбільшою цінністю в їх отчій хаті були злагода, взаємоповага, працьовитість, добропорядність та християнські чесноти. Всі правда, трудились з малих літ. Саме завдяки цьому кожен із них з честю йшов своїм, хай іноді і не простим шляхом.
Коли над світом розкрила свої страшні крила війна, у 1944 році 19 – ти річним юнаком пішов захищати Вітчизну. Як і десятки інших закарпатців, потрапив на збірний пункт, який був розташований у м.Свалява. Два тижні молодих, не обізнаних з військовою справою юнаків навчали як правильно тримати в руках карабін і ним користуватися. Після навчань потрапив на фронт у Михайловці що на Словаччині, а далі у Польщу м.Бельськ, де проходили кровопролитні виснажливі бої. Служив в артилерійській частині, в якій всі воїни були з України. Молодому воїну не раз доводилось дивитись смерті в очі, бачити солдат, що помирали від важких поранень, бомб і снарядів. Сотні фронтових кілометрів, які йому доводилось долати, не завжди витримували ноги.
Але величезні труднощі не зломили бойового духу він жив надією, сподіванням, що переможемо.
Згадує три випадки, при яких міг загинути.
Найстрашніший, коли під обстрілом фашистів форсували річку Віслу у Польщі, де міг втопитись або отримати смертельне поранення. Вистояв. За мужність отримав нагороду «За відвагу».
Жорстокі бої точились і у Великій Яблуні. Там осколками поранило в плече і ногу, які в його тілі залишились назавжди (адже в госпіталь іти відмовився , боячись, що доведеться служити в іншій частині).
Третій випадок, коли з термосом на плечах, повзучи, ніс обід на передову. Ворожий осколок влучив якраз у термос, майже весь борщ витік по його спині, але він повз далі, щоб доставити голодним воїнам хоч трохи їжі.
Господь милував його.В душі він є глибоко віруючою людиною. Він завжди носив з собою оберіг, святий образок та молитовник «Молитвенничок для маленьких школяров народних школ» з якими ніколи не розлучався. Щоб не загубити його ховав у халяві. Фронтові шляхи – дороги. Тяжкі, криваві, що не день – то смерть. Кажуть, на війні зі смертю звикають. Адже вона і на крок не відходить від тебе. Але до смерті звикнути ніяк не можна, навіть на війні. Долаючи сотні кілометрів з боями дійшли до Великої Яблуні, після до Оломовце (Чехословаччина), де на якийсь час відбулось перемир’я. Звідти чекала дорога на Краків. Тут поширювались чутки, ніби всіх відправлять додому. Такій звістці зраділи всі.
Ввечері подали один ешелон, частину солдат було відправлено додому. Іншим не судилось, бо на другий день ешелон вже не прибув. Проте підписано Маніфест про подальшу службу в армії України.
І молоді воїни з Кракова пішки ідуть до Львова. У Львові їх розформували по частинах. І Йосип потрапляє у Рівненську область, де служить аж чотири роки. Службу несли в сосновому лісі, охороняючи склади зі зброєю.
З рідними зв’язку ніякого не було. Солдатські «трикутнички» на адресу «Подкарпатська Русь» не доходили. Без звістки з рідного дому було дуже важко, так хотілося пройти по рідному селу та вдихнути свіжого карпатського повітря, побачити своїх рідних. Та солдат вдячний Богу, що весь час його оберігав, хоч отримав поранення, але додому повернувся живим, де його чекала родина.
У 1948 році він демобілізувався з війська. В своєму рідному селі зустрів вродливу дівчину Ганну з якою незабаром одружився. Пішов працювати у Перечинський хімзавод робітником. Невдовзі опанував професію апаратника, якій віддав 38 років чесної праці. Керівництво довірило очолювати бригаду. За свою сумлінну працю має ряд нагород.
Нелегке життя прожив. Велика Вітчизняна війна назавжди закарбувалась в його пам’яті. Ще й досі дають про себе знати поранення, сердечні рани.
З болем у серці спостерігає він за подіями які відбуваються на сході України. Сьогодні, коли країна втрачає своїх героїв, горе не оминуло і їхню родину. З Честю, Гідністю та Патріотизмом, Вірністю Українському народу, пішов з життя захищаючи Україну, внук Герой України Мирослав Тішков.
15 квітня Йосипу Федоровичу виповнилось 100 років. Він добре виглядає, має хорошу пам’ять, з ним цікаво спілкуватися. Йому притаманна доброта, чесність, людяність, працьовитість.
